3200: витоки й наслідки «урядової несподіванки»


Уряд Володимира Гройсмана, виступивши з радикальною ініціативою подвоєння вже з 1 січня 2017 року (тобто за два місяці) нормативу мінімальної зарплати, неочікувано зламав стереотипи переважної більшості аналітиків, які в один голос запевняли, що чекати від нього несподіванок і проривів не доведеться. Якщо вірити Лєшеку Бальцеровичу, рішення виявилося несподіваним і для групи іноземних радників та міжнародних організацій. Втомлені тривалим безгрошів’ям, пересічні роботяги недовірливо перераховують на скільки ж тепер зросте їхній добробут та звично чекають від уряду якоїсь каверзи.

Експертне середовище, яке виявилося застигнутим  цією «зарплатною революцією» зненацька, намагається подолати когнітивний дисонанс, перебираючи взаємовиключні постулати кейнсіанців і неокласиків щодо макроекономічного впливу збільшення сукупного попиту та поспіхом згадуючи, на що іще, крім кишень працюючих, впливає згаданий соціальний стандарт. Опозиційно налаштовані політики усіх мастей, почуваючи втрату під ногами звичного ґрунту, вміло підтримують хвилю недовіри до доброчину уряду, водночас намагаються вскочити до запущеного ним «поїзду» і зі своїми популістичними клунками. Жоден з підходів поки що не є конструктивним, оскільки ідея «3200» є достатньо радикальною, щоб за нею неодмінно послідувала низка інших змін, які напевне зруйнують усі прогнозні побудови.

Що рухало «революцією»: версії

Щоб визначитися з прогнозами ймовірного подальшого розвитку подій, спробуємо насамперед обговорити деякі версії щодо реальних мотивів, які лягли в основу «зарплатної революції».

Версія перша – кейнсіанська. Можна припустити, що уряд вирішив піти шляхом послідовників Д.М. Кейнса, прагнучи прискорити економічне зростання через збільшення внутрішнього попиту.  Таке можливо, оскільки, при інших рівних, збільшення доходів низькодохідних категорій населення дійсно є гарним стимулятором, адже ці групи споживачів в основному орієнтуються на вітчизняний ширпотреб (що вигідно вітчизняним виробникам) та дешевий китайський непотріб (що зменшує тиск від зростання доходів на платіжний баланс). Щоправда, таке трактування стимуляторів для зростання економіки дещо поверхове. Кейнс все ж розглядав економічне зростання у тісному зв’язку доходів із рівнями зайнятості та відсоткових ставок. У випадку України грошово-кредитна політика залишається контрпродуктивною для зростання, а ринок праці практично не корелює з економічною динамікою. Ідея Гройсмана не схожа й на час від часу обговорювану в експертних колах ідею «гелікоптерних грошей», оскільки остання прямо розвиває тему монетарного «кількісного пом’якшення», про яке в Україні наразі не йдеться. Тому версія видається малоймовірною. І Прем’єр, і Президент, і Нацбанк тяжіють до неокласичної моделі жорсткої монетарної політики та обіцяють проводити її Міжнародному валютному фонду, й спроможності «перехреститися» в іншу теоретичну «віру» ніколи не демонстрували.

Версія друга – політико-популістська. Ідея «3200» вельми «красива» для значної кількості працюючих, які реально отримують кошти, близькі до мінімальної заробітної плати (або й менші, вимушено працюючи на неповну ставку). Навіть те, що дехто, хто офіційно має лише «мінімалку», отримує справжню зарплату «в конвертах» не повинне застувати справжньої проблеми неприпустимої бідності вельми значного числа працюючих.  Тому збільшення доходів низькодохідних категорій цільовим чином матиме певний позитивний ефект, який наразі особливо необхідний, коли суспільство обговорюватиме підвищення зарплати депутатів та  оприлюднені майнові декларації держслужбовців. Та у переважній більшості на популістичні обіцянки люди вже не ведуться, а підвищення своєї зарплати навіть удвічі  сприймуть лише як заохочення для її недоречного порівняння з доходами працівників міністерств чи держкорпорацій. Доведено, що електоральний ефект підвищення пересічних доходів є досить низьким, оскільки на формування настроїв виборців активно впливають представники малого, середнього й великого бізнесу, які від цього підвищення, навпаки, потерпають.

Зазначимо, що усі вже давно привчені до того, що ідеї про підвищення народного добробуту найкраще вдаються владі за близькості виборів. Тому, якщо припустити, що висунута версія є правдивою, міркування розвиваються у бік версії «конспірологічної»: що, попри відсутність офіційних рішень і навіть активної політичної дискусії у цьому напрямку, питання дострокових виборів весни-2017 року вже вирішене, причому (на відміну від доби «великих протистоянь» 2007-2008 рр.) Прем’єр і Президент виступають узгодженим фронтом. Наразі вже навіть не важливо, стане рішення про проведення виборів ініціативним (з боку влади) чи реактивним (як поступка інспірованим опозицією протестним виступам),  чинна влада намагається зробити випереджальний електоральний «заділ». Утім, якщо підтримувати думку деяких політологів про те, що публікування е-декларацій «вивело в нуль» електоральні шанси практично всіх політиків, що зробило ідею дочасних виборів непривабливою, можна припустити, що влада скоріше прагне створити «подушку безпеки» проти очікуваних соціальних протестів. Тоді конспірологія полягає в тому, що радикальність висунутої урядом ідеї свідчить про високий рівень імовірності тих подій, щодо яких здійснюється випередження.

Версія третя – політико-прагматична. Наразі вона видається найімовірнішою. Річ у тім, що мінімальна заробітна плата – один з небагатьох параметрів, який у явному вигляді задається у бюджеті. Причому, якщо переважна більшість показників, що використовуються при розрахунках дохідної та видаткової частин бюджету, є прогнозними, тобто практично екзогенними для уряду, мінімальна заробітна плата встановлюється практично волюнтаристськи. Якщо уряд вичерпав можливості розширення видатків у рамках наявних бюджетних обмежень, проте з якихось міркувань не може відмовити натиску якихось груп впливу (див. також «конспірологічну» версію), він може спробувати варіювати цим макроекономічним параметром, щоб розширити можливості маневру в розрахунках, залишаючись при цьому у заданих рамках дефіциту.  Мінімальна зарплата – дуже зручний для цього показник, оскільки завдає відразу низку паралельних впливів. По-перше, прямо збільшує доходи бюджету (через збільшення податку на доходи фізичних осіб). По-друге, збільшує доходи Пенсійного фонду та зменшує потребу у дотуванні його дефіциту. По-третє, дозволяє зекономити на житлово-комунальних субсидіях через збільшення доходу та підняття порогу їх надання. Від рівня мінімальної зарплати відраховуються також деякі податки (на нерухомість та єдиний) і штрафи. Проте, якщо вірити висловлюванням урядовців, підвищення зарплати не супроводжуватиметься збільшенням податків, отже, їх мають «відв’язати» від цього нормативу. Натомість кошти на підвищення зарплати планується отримати від детінізації зайнятості, хоча уряд й визнав, що конкретних перерахунків бюджету відповідного до нового соціального стандарту досі не проводилося.

Перерахований таким чином бюджет за формальними ознаками цілком міг би бути підтриманим і Міжнародним валютним фондом, який саме починає розгляд питання про надання Україні чергового траншу. Що б не казав Лєшек Бальцерович,  та припустити, що уряд міг вдатися до «зарплатної революції» у такий період, не заручившись підтримкою Фонду, практично неможливо.

Можливі сценарії подальшого розвитку подій

Залишається єдина, проте суттєва проблема – реальна реакція економіки на підвищення показника мінімальної заробітної плати. А вона прямо залежатиме від того, як це підвищення практично виконуватиметься на практиці. У даному контексті можна припустити декілька сценаріїв.

Перший – «перемога». Підвищення реально збільшує купівельну спроможність населення. Вітчизняний бізнес оперативно реагує на попит, що сприяє економічному зростанню, збільшенню зайнятості, структурній модернізації з посиленням орієнтації на внутрішній ринок. Зростають надходження до бюджету, що дозволяє належним чином фінансувати збільшення зарплати у бюджетному секторі. Детінізація зайнятості у приватному секторі приносить додаткові доходи до Пенсійного фонду, завдяки чому стає можливим поступово «підтягувати» й розміри пенсій. Проте для такої успішної картини має бути реалізовано надто багато додаткових умов. А саме – мати можливість спрямувати додатковий (а не перерозподілений) фінансовий ресурс на збільшення фонду оплати праці в бюджетному секторі для покриття лагу до гіпотетичного надходження коштів від детінізації. Забезпечити фінансові можливості для підприємців оперативно зреагувати на зростання попиту (оборотні кошти) та утримати ринки у середньо- та довгостроковій перспективі («довгі гроші»). Підвищити гнучкість ринку праці: якщо підняття «мінімалки» робить його більш зарегульованим, це має компенсуватись спрощенням звільнень та мобільністю робочої сили. Утримувати високий рівень довіри до влади та вжити додаткових заходів, які зроблять можливою очікувану детінізацію. Спрацювання усього комплексу цих умов вже у першому кварталі наступного року не видається можливим, тому сценарій є скоріше фантастичним.

Другий – «гроші в пісок». Підвищення соцстандарту відбувається за рахунок перерозподілу на оплату праці бюджетників коштів з інших статей, насамперед – видатків розвитку. Збільшення зарплати у приватному секторі підвищує вартість праці для бізнесу, що переноситься на  собівартість та ціну продукції й прискорює інфляцію, яка «з’їдає» відчутну частину приросту купівельної спроможності. Економічне зростання залишається вельми кволим через неможливість спрощення доступу компаній до фінансових ресурсів через високу інфляційну загрозу. Підвищений попит збільшує імпорт та погіршує торговельний баланс, що чинить тиск на девальвацію гривні. Зрештою, підвищення зарплат має затухаючий ефект та спричиняє чергову хвилю дестабілізації. Сценарій видається вельми ймовірним, проте він може не збутися, оскільки вимагатиме змін у «тілі» бюджету, які можуть бути неприйнятними для МВФ, а також для деяких зацікавлених економічних груп.

Третій – «пшик». Підвищення соцстандарту не супроводжується збільшенням фонду оплати праці у бюджетній сфері, тобто здійснюється за рахунок перерозподілу доходів в рамках бюджетних установ та скорочення чисельності зайнятих. Бюджет додатково зміцнюється через обмеження доступу до субсидій (досі імплікативний дохід для безробітних складав дві мінімальні зарплати). У бюджеті зберігаються передбачені видатки розвитку, проте у приватному секторі жорстка антиінфляційна політика, яка не дозволяє компенсувати зростання вартості робочої сили, також ставить компанії перед необхідністю скорочення зайнятості. Відтак, загалом, підвищення соцстандарту не супроводжується відчутним збільшенням сукупного споживчого попиту та не є дієвим рушієм економічного зростання. Зростання досягається переважно завдяки поліпшенню зовнішньої кон’юнктури, яке працює і як чинник структурної модернізації економіки відповідно до потреб закріплення експортоорієнтованої моделі зростання. За нинішніх умов такий сценарій слід вважати  базовим.

Четвертий – «зрада». Надміру оптимістичні розрахунки на кошти від детінізації та завищені показники доходів і видатків бюджету «зривають» виконання бюджетних зобов’язань держави. Для уникнення сплеску соціальної напруженості уряд змушений вдаватися до монетизації дефіциту. Це прискорює інфляцію та провалює на основі негативних очікувань курс гривні. МВФ розриває відносини з Україною, що спричиняється до відпливу капіталу та посилення валютно-курсової нестабільності. Зниження зайнятості додатково погіршує негативний інфляційно-девальваційний ефект. Єдиним рушієм зростання залишається експортоорієнтований сектор, стимульований девальвацією, що посилює структурну диспропорційність економіки. На щастя, такий негативний сценарій теж малоймовірний завдяки досить жорсткій відповідальності у фіскальній та монетарній політиці перед зовнішніми кредиторами, співпраця з якими залишається безальтернативною через високі зобов’язання за зовнішнім боргом.

Основні ризики: про що слід пам’ятати уряду?

На вибір сценарію розвитку подальших подій впливатиме також те, яким чином будуть враховані та компенсовані основні ризики, пов’язані з оголошеними планами уряду. Наголосимо, що деякі з ризиків починають діяти вже зараз, коли ці плани ще навіть не набули предметного виміру.

Найоперативніше спрацює інфляційний ефект підвищення мінімальної заробітної плати. Наразі відбувається формування цін на агропродукцію на зимово-весняний сезон, які мають забезпечити накопичення належного фінансового ресурсу до весняних польових робіт. «Зарплатна революція» однозначно підвищуватиме інфляційні очікування учасників ринку. Тим більш, що вона співпала з «експериментом» щодо скасування держрегулювання цін. Експерти погоджувалися з тим, що інфляційного сплеску це скасування не обіцяло через обмеженість купівельноспроможного попиту на базові товари. З січня 2017 року ситуація зміниться, а інфляційні очікування працюватимуть з традиційним упередженням. Подібним чином формуватимуться й девальваційні очікування. Потужність цього ризику посилюється оголошеним Нацбанком курсом на впровадження інфляційного таргетування. Генерований очікуваннями інфляційний «перегрів» гаситиметься монетарними обмеженнями, убивчими для тенденцій економічного зростання. Тому, щоб повернутись до конструктивного сценарію, треба визнати, що певне прискорення інфляції неминуче, й це слід врахувати у прогнозних показниках Бюджету-2017 та інфляційних орієнтирах НБУ.

«Щедрість» уряду розблокувала давно стримуваний кризою та війною популістичний тренд у вітчизняному політикумі. Наростає хвиля вимог щодо підвищення соціальних видатків, що додатково живляться оприлюдненням електронних декларацій, після якого переважній більшості політиків вживати термін «затягування пасків» вже якось не з руки. Розкривши цю «скриню Пандори», уряд повинен мати політичну волю вчасно зупинитись, доопрацьовуючи бюджет-2017, та, найголовніше, зупинити масове прагнення «все поділити», тим більше, що це «все» набуло в деклараціях конкретного вартісного та майнового виміру.

Різко зростає умовність отримання бюджетних доходів наступного року. Якщо раніше експертів хвилювали непевні 10 млрд грн від спецконфіскацій, які планувалось спрямувати на цілі розвитку, наразі сума, яку планується отримати до бюджетів та Пенсійного фонду від гіпотетичної детінізації, значно більша, як і соціальна ціна її можливого недоотримання. Певним запобіжником може стати консервативний сценарій щодо очікуваних додаткових надходжень, причому в Законі про бюджет можна встановити, куди спрямовуватимуться додатково отримані кошти, якщо такі будуть. Між іншим, якби не обіцянки подвоєння доходу малозабезпечених працюючих вже з січня, уряд міг би запропонувати інклюзивну формулу поетапного підвищення мінімальної зарплати протягом року, узалежненого від отримання додаткових надходжень.

Найбільшому ризику від підвищення мінімальної зарплати піддається показник зайнятості. Не отримавши додаткового ресурсу, роботодавець – чи приватний, чи бюджетна установа – не матиме іншого вибору, ніж вивільняти працівників. На нашу думку, переважатиме й тренд щодо посилення тінізації зайнятості. Можливі міжсекторальні переливи працюючих, зокрема – висококваліфікованих працівників з бюджетного сектору, яким буде скасовано надбавки для фінансування зарплати менш кваліфікованого персоналу.   Вочевидь, уряду слід готуватись до сплеску безробіття та пропонувати альтернативу зайнятості, зокрема – у малому бізнесі. Що ж до бюджетного сектору, найкращим було б державі «подати приклад», адекватно збільшивши фонди оплати праці бюджетних установ.

Замість післямови

Насправді підвищення доходів працюючих – не просто веління часу, а неодмінна умова досягнення стабільно високої динаміки економічного і соціального розвитку, надолуження критично зростаючого відставання в якості життя від найближчих європейських сусідів. Проте робити це треба, створюючи умови для генерування економікою коштів, які спрямовуватимуться на збільшення заробітних плат. Сприяючи зростанню й диверсифікації експорту, розбудовуючи фінансову базу «довгих» грошей для інвестицій у структурну перебудову, зміцнюючи інфраструктуру ринку, розвиваючи малий бізнес і підприємництво, проводячи конкурентну політику. Проте уряд традиційно пішов шляхом адміністративного встановлення нових рамок для бізнесу, не опікуючись проблемами їх дотримання. Тому що приймати рішення завжди набагато легше, ніж досягати результатів.