"Сирійський хід" у грі Трампа та Сі Цзіньпіна
Але своїм рішенням покарати сирійського президента Башара Асада за хімічну атаку, випустивши по аеропорту Шайрат більш як півсотні ракет "Томагавк", Трамп перетягнув усю увагу на себе. За один день до зовнішньополітичного дискурсу США повернулися поняття "інтервенціонізм", "гуманітарне втручання" і "глобальне лідерство" — усе те, від чого Трамп відхрещувався і під час виборчої кампанії, і перші місяці в Білому домі. 

Це вже друга зустріч Трампа на вищому рівні в Мар-а-Лаго, що супроводжується кризою. У лютому, коли президент США приймав у себе прем'єр-міністра Японії Сіндзо Абе, Північна Корея провела ракетні випробування. 

Дводенний саміт США—Китай планувався як головний форум для поліпшення відносин між двома критично налаштованими один до одного лідерами. Трамп не приховував перед його початком, що основними питаннями порядку денного стануть ядерна програма Північної Кореї і двостороння торгівля. Щодо обох пунктів консенсусу не досягли, і обидва лідери обмежилися лише натяками на те, що очікують істотного прогресу у відносинах у майбутньому.

Від демагога до "педагога"

За відсутності реальних результатів щодо ключових пунктів порядку денного на перший план в антуражі саміту вийшли ракетні удари США по сирійській військовій базі Шайрат. Експерти заходилися обговорювати, який сигнал цими діями хотів послати Трамп своєму китайському колезі: адже те, що американці провели атаку не по гарячих слідах, а через три дні після застосування хімічної зброї в Хан-Шейхуні, робить збіг у часі двох найважливіших подій аж ніяк не випадковим.

Найбільш логічним трактуванням видається те, що американський президент хотів продемонструвати готовність застосовувати військову силу за власним бажанням, незважаючи на міжнародні процедури, а також натякав Сі Цзіньпіну, що США можуть використати силовий сценарій для вирішення ядерної проблеми КНДР, якщо не вдасться домовитися про спільні політичні кроки з Пекіном.  Такі припущення підтверджує й рішення США направити до Корейського півострова ударну авіаносну групу з авіаносцем "Карл Вінсон". 

Однак позиція Пекіна не виглядає настільки вразливою, щоб таке попередження змусило КНР піти на поступки американцям. Насамперед, у Кореї американцям доведеться враховувати Пхеньян як самостійного гравця, незалежно від того, яку позицію обере Китай. А головним фактором, що утримує США від застосування військової сили проти КНДР, був і залишається фактичний ядерний статус цієї держави. "Попереджувальний постріл", як це було зроблено в Сирії, цілком може спровокувати Пхеньян застосувати зброю масового ураження у відповідь. 

Так, Пхеньян поки що не загрожує території США, і його здатність завдати успішного удару по Японії не доведена. Але застосувати атомну зброю проти Південної Кореї Пхеньян точно зможе. Це ставить під загрозу життя майже тридцяти тисяч американських військовослужбовців, розміщених на півдні Корейського півострова. Гарантовано ж усунути загрозу застосування КНДР атомної зброї для США буде дуже складно, і тільки у випадку одночасного масованого удару по багатьох північнокорейських об'єктах — фактично почавши повномасштабну війну. У Пекіні не повірять, що Вашингтон піде на такий ризик без по-справжньому вагомих підстав — реальної загрози власне американській території. А отже, продемонстрована в Сирії погроза не стане для китайського керівництва вагомим аргументом у переговорах щодо КНДР.

Значно істотнішим здається бажання Трампа показати своєму візаві, "хто в домі справжній бос". Безперечно, у Пекіні візьмуть до відома нове прочитання американського лідерства, де інтервенціонізм замішаний на перевазі американської військової сили. Але чи змусить це Китай відступити в суперечках зі США з важливих питань? Навряд чи у Пекіна вже є досвід заочного діалогу з новою американською адміністрацією: Трамп іще до інавгурації казав про необхідність переглянути "політику одного Китаю", мало не про визнання Тайваню, але зрештою був змушений відновити статус-кво в цьому питанні, що цілком відповідає позиції КНР.  Якщо розглядати удар по сирійській авіабазі не як одиничний акт, спрямований на поліпшення власного іміджу всередині країни, а як поворот до політики активного втручання (хоча б тільки на Близькому Сході), нинішній сирійський демарш Трампа також виглядає як відмова президента від власної позиції. Адже інтервенціонізм — дуже дороге заняття, яке призведе до значного зростання видатків США на міжнародні проекти, а не до економії коштів, за що до останнього часу ратував Трамп. Подібна демонстрація непослідовності політики американського президента (і його слабкості перед тиском усередині країни) навряд чи може переконати КНР у його силі на міжнародній арені — отже, і в цьому події в Сирії не дадуть ефекту, на який могла розраховувати адміністрація США. 

Підкоп під "китайську мрію" 

Що справді вдалося Трампу, то це вкотре жорстко потролити Сі Цзіньпіна. Китайські офіційні особи надзвичайно чутливі до протоколу й висвітлення своїх державних візитів. Досить згадати їхню образу після попереднього візиту Сі Цзіньпіна до США у 2015 році, коли він опинився в тіні одночасного туру Папи Франциска по США. Збіг у часі саміту в Мар-а-Лаго і "бойового хрещення"  Трампа як головнокомандувача був розцінений Китаєм як знак неповаги, спроба американського президента "присвоїти собі все шоу". 

Показово, що особисто китайський лідер ніяк не відреагував на авіаудари США по Сирії. Китайські ЗМІ, за поодинокими винятками, також обійшли цю подію увагою, висвітлюючи в основному позитивні моменти саміту. 

Цього фактора не варто недооцінювати. Адже ще однією можливістю для США використати демонстрацію сили в Шайраті для тиску на керівництво КНР є послаблення позицій самого Сі Цзіньпіна в китайському політичному розкладі. Восени цього року відбудеться черговий, XIX з'їзд Компартії Китаю. З'їзд визначить склад вищих партійних органів на другу половину правління нинішнього очільника КНР. Враховуючи стійкі чутки про бажання Сі залишитися при владі й після наступного, ХХ з'їзду (порушивши тим самим негласний принцип наступності політичної влади в КНР), йому буде важливо привести в керівництво партії якнайбільше своїх людей. Прагненню Сі до централізації влади й зміцнення свого впливу завадять будь-які гучні провали його політики.

Зовнішньополітичні невдачі стануть для нього чутливими — Сі будує свою зовнішню політику на власній концепції "китайської мрії", згідно з якою Китай посяде на міжнародній арені належне місце, даючи простим китайцям підстави для гордості за свою країну. На відміну від попередників, нинішній китайський лідер відкрито говорить про глобальний характер завдань зовнішньої політики й про лідерство КНР у міжнародних справах. 

Справді, якщо Трамп наочно покаже межу можливостей Китаю, не готового щось ефективно протиставити діям США, він ударить по амбіціях Сі й змусить того піти на тимчасову змову з Вашингтоном, аби лиш захистити свої інтереси у внутрішньополітичній боротьбі. Але для успіху такої тактики одиничного акту зовсім недостатньо, і Сирія не входить до зони інтересів КНР, та й до радикальної зміни ситуації в регіоні дії США поки що не призвели. Отже, щоб зробити Сі Цзіньпіна більш згідливим, Трампу доведеться піти на такі кроки: тиснути на Китай у Південно-Китайському морі, активно підтримати японську позицію стосовно островів Сенкаку/Дяоюйдао, погрожувати КНДР застосуванням збройної сили. Невідомо, як зреагує на такий повномасштабний тиск Китай — адже він торкнеться одразу багатьох корінних інтересів країни. Але точно можна сказати одне: дії в руслі сирійського "попередження" у зоні інтересів КНР означатимуть початок конфронтації між двома державами — того, в чому майже переконав усіх Трамп на самому початку свого президентства і чому покликана була запобігти зустріч двох лідерів у Мар-а-Лаго. 

Американський авіаудар по Сирії навряд чи зробить Китай поступливішим у двосторонніх відносинах. Стратегічно Китай міг би навіть скористатися більш глибоким залученням США на Близькому Сході, так само, як загрузання там Джорджа Буша дозволило Пекіну використати зростання свого військового й економічного впливу для того, щоб підірвати вплив США у Східній Азії. Президент Барак Обама намагався виправити це, переорієнтувавши військові й політичні ресурси на Азію. Але адміністрація Трампа відмовилася від Транстихоокеанського партнерства, що лежить в основі цього плану. 

На цей час Китай просто використовує можливість свого економічного тиску на Пхеньян, як і зростання тривоги навколо його ядерної програми, на свою користь у напружених торгових переговорах зі Сполученими Штатами. Вашингтон може протиснути чергові санкції проти КНДР і навіть "виторгувати" в Китаю повне їх дотримання. Саме такі заходи, до речі, містяться в рекомендаціях Трампу, які йому підготували його радники з нацбезпеки. Але це не завадить ядерній програмі самого Пхеньяна. Єдиний надійний спосіб для Вашингтона — вибудовувати потужне військове стримування проти Північної Кореї, а цей крок неминуче ускладнить відносини між Вашингтоном і Пекіном.

(Статтю опубліковано на ресурсі Дзеркало Тижня 14 квітня 2017 року)
Фото обкладинки: Carlos Barria/Reuters